РАДІАЦІЙНА БЕЗПЕКА. ЗАКОНОДАВСТВО

 

Під радіаційною безпекою слід розуміти стан захищеності теперішнього та майбутнього поколінь людей від шкідливого для їх здоров´я впливу іонізуючих випромінювань.

Проблема захисту населення від дії іонізуючих випромінювань має глобальне значення, тому робота з цього питання ведеться як на державному, так і на міжнародному рівні.

Міжнародна діяльність в галузі радіаційної безпеки бере початок лише з 1928 р. Тоді на ІІ Міжнародному радіологічному конгресі у Стокгольмі було створено Комітет з питань захисту від рентгенівських промінів і радію, який у 1950 р. було реорганізовано у Міжнародну комісію з питань радіологічного захисту (МКРЗ). Згідно зі статутом МКРЗ аналізує та узагальнює всі досягнення в галузі захисту від іонізуючих випромінювань і періодично розробляє відповідні рекомендації. Ця структура співпрацює із Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) та Міжнародною комісією з питань радіаційних одиниць і вимірів (МКРО). У 1955 р. при ООН було створено спеціальний Науковий комітет з питань дії атомної радіації (НКДАР), який проводить збір та аналіз міжнародної інформації про різні аспекти дії іонізуючих випромінювань на живі організми. Також при ООН було створено Міжнародне агентство з питань атомної енергії (МАГАТЕ), яке займається питаннями радіаційної безпеки на всіх етапах робіт, пов’язаних із мирним використанням атомної енергії. МАГАТЕ є офіційною організацією ООН, а тому затверджені нею офіційні норми та правила роботи з джерелами іонізуючих випромінювань є обов’язковими для всіх країн-членів, якщо при цьому виникають питання, що стосуються міждержавних відносин.

Нормування радіаційного впливу в Україні будується на нормативній базі, що існувала ще в Радянському Союзі. В СРСР перші документи з питань радіаційного захисту було опубліковано у 1953 р. – „Санитарные правила и нормы при работе с радиоактивными изотопами”. Вони постійно вдосконалювалися з урахуванням наукових досягнень. На момент розпаду СРСР основними документами щодо регламентації дії іонізуючих випромінювань були „Норми радіаційної безпеки” (НРБ-76) і „Основні санітарні правила роботи з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань” (ОСП-72/80). Саме їх було покладено в основу під час створення Норм радіаційної безпеки України (НРБУ-97). Українське законодавство з питань радіаційної безпеки формувалося протягом 90-х рр. ХХ ст. Серед прийнятих законів слід відмітити наступні:

– Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 року № 39/95 ВР – базовий в ядерному законодавстві України. Він установлює пріоритет безпеки людини та навколишнього середовища, права й обов’язки громадян у сфері використання ядерної енергії, регулює діяльність, пов’язану з використанням ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання, і закладає правові основи міжнародних зобов’язань України щодо використання ядерної енергії.

– Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючих випроміню-вань» від 14 січня 1998 р. № 15/98 ВР. Він спрямований на забезпечення захисту життя, здоров’я та майна людей від негативного впливу іонізуючих випромінювань, викликаного практичною діяльністю, а також у випадках радіаційних аварій, шляхом проведення запобіжних та рятувальних заходів і відшкодування збитків.

Згідно з вищепереліченими документами радіаційна безпека базується на трьох принципах:

·        неперевищення встановленого дозового ліміту;

·        виключення будь-якого необґрунтованого опромінення;

·        зниження опромінення до максимально можливого рівня.