ЛАНДШАФТИ СВІТУ - 2

МІШАНІ ЛІСИ

Мішані ліси (підтайга) складаються одночасно з хвойних та широколистяних дерев. Відносяться до бореально-суббореальних ландшафтів.  Їх можна розглядати як екотонну смугу між бореальними і суббореальними ландшафтами. Спочатку листяні породи складають невеличкий відсоток, але чим далі від полюсів, тим їх частка стає все більшою.

Підтайгові ліси найбільш широку смугу утворюють в європейській частині Росії, також вони зустрічаються в Сибіру, на Далекому Сході, на півдні Скандинавії і в Північній Америці. Значно збільшується вплив секторності на формування ландшафтів. Лісові ландшафти поширені в гумідних і семігумідних умовах зволоження.

Перевагою хвойних пород дерев є добра адаптованість до посух і морозів. Холодо- та посухостійкість забезпечується завдяки особливостям фотосинтезуючих органів, таких як:

- мала поверхня голок, порівняно зі звичайним листям;

- шар кутикули, що вкриває голки, товстіший ніж у листя;

- клітинний сік хвої є більш концентрованим (менше вологи).

Ці механізми забезпечують зменшення втрат води та тепла при випаровуванні, збереження води під час замерзання ґрунту. Кінцевим результатом є здатність до вегетації за низьких температур, тобто збільшення вегетаційного періоду. А як відомо, саме тривалість та температури вегетаційного періоду у холодних кліматичних умовах визначають можливість росту дерев.

Але в тепліших умовах широколистяні породи є краще пристосованими, оскільки в них більш енергійно протікають фотосинтетичні процеси і відповідно йде накопичення фітомаси.

По мірі збільшення радіаційного балансу широколистяні породи дерев набувають все більше переваг перед хвойними (за умов достатньої кількості вологи), і мішані ліси переходять у широколистяні. Проте у посушливих місцях, на пісках та дюнах, а також у місцевостях, що часто зазнають пожеж, хвойні дерева (сосни) залишаються домінуючими і у поясі широколистяних лісів.

ШИРОКОЛИСТЯНІ ЛІСИ

Суббореальний пояс.

У суббореальному поясі ліси можуть існувати тільки в гумідних умовах (приокеанічні та помірно континентальні сектори). Найширше вони представлені в приокеанічних секторах (у Північній півкулі це Європа, Далекий Схід, атлантичне та тихоокеанське узбережжя Північної Америки; у Південній півкулі – Нова Зеландія і південь Чилі), в помірно континентальному секторі (Східна Європа до Уралу) вони представлені вузькою смугою між хвойними (мішаними) лісами і лісостепом.

Ступінь заболочування в зоні широколистяних лісів є значно меншою, ніж в тайзі, хоча умови тут теж вологі. Причини: зростання коефіцієнта випаровування (більше тепла), більш високе споживання води та витрати на транспірацію широколистяними деревами порівняно з хвойними.

У Європі домінуючими породами дерев є: у Західній та Центральній Європі – дуб та бук, в Україні – дуб та липа, в Європейській частині Росії – дуб та липа, а на схід – береза та осина. Ліси Далекого Сходу та Північної Америки є більш різноманітними через відсутність у недалекому минулому оледеніння.

Важливим лімітуючим фактором для рослин у широколистяному лисі є затіненість. Це стосується, передусім, нижніх ярусів. Під покровом лісу ростуть, в основному, тіньостійкі рослини. З дефіцитом світла пов’язано цвітіння більшості лісових дерев та трав навесні до появи нового листового покриву.

Щодо фауни лісів помірного поясу, то назвати якусь домінантну групу вазко, оскільки в такій стабільній та різноманітній екологічній системі можливе існування великої кількості видів тварин різних груп. Простежується закономірність, що більшість лісових тварин ведуть поодинокий спосіб життя. У цьому ландшафті легко сховатися від хижака, затаїтися для полювання, знайти собі місце для укриття, тощо.

Ґрунт та наземні геогоризонти.

У широколистяних лісах переважають такі ґрунти як сірі лісові та бурі лісові. Процеси розкладу та мінералізації органіки відбуваються інтенсивніше, ніж в поясі хвойних лісів. Це обумовлюється як підвищенням температури, так і характером ґрунтів. Останні характеризуються як слабокислі, близькі до нейтральних. І якщо в тайзі кислі ґрунти вважаються одним з лімітуючих факторів для організмів, то ґрунти широколистяних лісів є сприятливим середовищем для росту більшості видів рослин. А також в них може існувати значна кількість видів тварин-сапротрофів. У тайзі основними сапрофітами є гриби, а в широколистяному лісі – тварини і мікроорганізми. Відомо, що до 90% усієї зоомаси лісу приходиться на дощових черв’яків.

Основна маса органічних речовин зосереджена у шарі підстилки, хоча у дещо меншій кількості порівняно з хвойними лісами.

Розклад органіки відбувається інтенсивно, проте не вся вона далі встигає мінералізуватися. Тому в ґрунтах широколистяних лісів відбувається накопичення гумусу і утворюється гумусовий прошарок (хоча значно менш потужний, ніж в чорноземах). Тобто є сприятливі умови для розвиненого землеробства.

Екологічні проблеми. Хоча ліси помірного поясу являють собою стабільні та високопродуктивні екосистеми, їх інтенсивні вирубки із наступним засвоєнням та розоренням території  призводять до край несприятливих екологічних наслідків, часто незворотних.

По-перше, дерева стримують поверхневий стік. Без них процеси водної ерозії, змиття ґрунту, утворення ярів посилюються в рази.

По-друге, погіршується родючість ґрунтів. В них зменшується вміст гумусу, якого і так небагато.

Вирубування та знищення лісів є світовою проблемою та призводить до глобальних наслідків.

Останнім часом все більш актуальною стає проблема лісових пожеж, що виникають внаслідок необережного поводження з вогнем, навмисного підпалу, недотримання правил розведення вогнищ, тощо і мають руйнівні наслідки на екосистеми.

Слід враховувати, що на відміну від трав’яних угруповань, ліси відновлюються дуже тривалий час: для відтворення повноцінного клімаксного лісу на місці покинутих сільськогосподарських угідь потребується декілька століть. Вторинні ліси, лісосмуги та лісопарки, які ми бачимо навколо замість природних лісів, що здавна існували на наших землях, є значно менш ефективними та продуктивними. Але висаджувати ліси, створювати лісосмуги та лісонасадження край необхідно. Особливо на схилах, ярах, по берегах річок, створювати чередування лісових ділянок та сільгоспугідь. Це матиме позитивний вплив не лише на екологічну ситуацію в регіоні, але й на добробут та здоров’я населення.

ЛІСОСТЕПИ

Являють собою екотонну смугу між лісовими та відкритими (степовими) ландшафтами у помірному поясі (точніше, суббореальному та у значно меншій мірі бореальному). Території, де ліси, тобто деревні угруповання, зосереджені в долинах річок, в ярах та балках та у деяких місцях на рівнинах з певним водним режимом. На елювіальних водороздільних ділянках зі слабо розчленованим рельєфом – плакорах – домінують степові, тобто трав’яні угруповання.

По віддаленні від океанів вглиб континентів кількість опадів знижується, і клімат стає сухішим. А коефіцієнт випаровуваності у суббореальному поясі стає вищим, і відповідно, збільшуються втрати вологи. Тому в аридних умовах замість лісів поширені відкриті ландшафти – степи, де домінують трав’яні рослини, що споживають менше вологи. У першу чергу ліси зникають на слабо розчленованих рівнинних територіях, а вздовж річкових долин вони проникають глибоко у степову зону.

Головна причина, чому ліси змінюються на степові ландшафти з підвищенням континентальності клімату, – дерева потребують багато вологи з ґрунту, і коли ступінь його зволоження стає недостатньою, то починають домінувати трави і чагарники. Вони краще пристосовані до сухих умов. А деревні рослини, в першу чергу паростки дерев, у таких умовах є не конкурентоздатними. Також внаслідок зменшення поверхневого стоку підвищується кількість мінеральних речовин у ґрунті (тенденція до засолення – це вже більше характерно для степів), що теж починає негативно впливати на деревні рослини.

В лісостепах вже утворюються чорноземні ґрунти, причому не лише під степовими, а й під лісовими ділянками. В останньому випадку вони є перехідними між бурими лісовими та класичними чорноземами.

Найбільш широку смугу лісостепи займають у Східноєвропейському та Західносибірському секторах (Україна, Росія), менші за розмірами території з даним ландшафтом зустрічаються в Північній Америці та на Далекому Сході (Китай).

Території лісостепів вже давно засвоєні людьми і зазнають інтенсивного користування. Сприяють цьому порівняно м’який клімат та родючі ґрунти. Зараз первинних природних систем майже не залишилося, усюди їх витіснили сільськогосподарські угіддя, населені пункти, тощо. Лише в окремих, непридатних для розорення ділянках (яри, схили річок) збереглися природні угруповання.

СТЕПИ

Відкриті ландшафти, поширені у континентальних секторах помірного поясу (в основному, суббореального). Причини, чому на цих територіях не ростуть ліси, вказані у попередній статті. Слід відмітити, що степи неправильно розглядати як повністю відкритий ландшафт. Зокрема, в них поширені зарості чагарників, які на окремих ділянках можуть бути достатньо щільними і високими. Також існують і окремі лісові угруповання, як правило по берегам річок, в ярах та балках.

Найбільш велику територію степові ландшафти займають вглибині Евразійського континенту – Великий степ, що простягається від Угорщини і Румунії до Східного Китаю через Україну, Росію, Казахстан, Монголію. Також великі території степу представлені у Північній Америці – прерії (США, Канада) та Південній Америці (Аргентина).

У Східній Європі виділяють 3 типи степів:

- різнотравно-лучні: поширені у найбільш «вологих» регіонах і характеризуються найбільшою видовою різноманітністю;

- типові або злакові: зі збільшенням посушливості території видове різноманіття степової флори і висота трав’яного покриву значно зменшується. У фітоценозі домінують рослини родини злаків (в Українських степах – типчак та ковил). Злакові рослини мають здатність добре утримувати вологу в ґрунті, і тому добре адаптовані до аридних умов.

- опустелені: степи у найбільш волого дефіцитних регіонах, являють собою перехідний ландшафт між степами і напівпустелями.

Рослини, що існують у посушливих умовах, мають відповідні механізми для збереження вологи та стійкості до її нестачі. Зокрема, в них досить густа коренева система; переплітаючись, коріння створює шар, який всмоктує вологу та утримує її. Також у степах поширюються рослини, що мають ефемерний тип існування.

Для фауни степів характерним є домінування стадних тварин. І великі травоїдні тварини, і малі (гризуни, птахи, тощо), і хижаки, як правило, об’єднані у певні групи (зграя, стадо, колонія). Видів, що ведуть поодинокий спосіб життя, небагато, оскільки у відкритому ландшафті важко затаюватися, ховатися і т.п., як хижакам, так і здобичі. Багато видів степових тварин риють та використовують нори. Це є ефективним засобом захисту від ворогів, холоду та спеки.

Ґрунт та наземні геогоризонти. Степи – це ландшафти із найродючішими ґрунтами – чорноземами. Родючість їм надає гумус – субстанція, що являє собою суміш органічних продуктів розкладу рослинних та тваринних залишків. Є джерелом необхідних речовин для рослин. Чим більше у ґрунті вміст гумусу, тим він родючіший. Найбільш родючими у світі вважаються чорноземи на території України та Росії.

Утворення таких ґрунтів обумовлюється кліматичними умовами, в яких сформувалися степові ландшафти. Тут вже досить тепло для швидкого (але не миттєвого) розкладання рослинних та тваринних залишків, і водночас помірний дефіцит води затримує мінералізацію органічних сполук та вимивання їх з поверхневим стоком. Мінеральних речовин у ґрунті також достатньо. За умов залишення цих територій в недоторканному стані гумус поступово накопичується, і родючість земель підвищується.

Основна маса органіки, мінеральних елементів, біомаси зосереджується в ґрунті та підстилці. Шар підстилки – маса старих багаторічних трав’яних залишків або степовий «войлок» – є важливим екологічним компонентом цього ландшафту. Саме він забезпечує рівномірний розподіл снігу взимку та його танення навесні, поглинання вологи та максимально тривале її утримування, підвищення рівня ґрунтових вод. Атмосферні опади завдяки цьому використовуються максимально ефективно.

Екологічні проблеми. Степи відносяться до ландшафтів, що здавна зазнають найпотужнішого антропогенного впливу. Розораність українських степів сягає 80%. Тваринний світ степів постраждав від людини мабуть більше, ніж у будь-яких інших екосистемах. Причини: родючі ґрунти, сприятливі умови для скотарства, порівняно комфортний клімат.

Причому сам по собі цей ландшафт характеризується виключною здатністю до швидких трансформацій: накопичення органіки або розкладання до мінеральних складових, реагування на екологічні зміни, швидкої адаптації та відновлення. Трави швидко відновлюють свою масу після пожежі, викосу, поїдання. Вважається, що для стабільного існування степового рослинного покриву необхідною умовою є помірний випас тварин. Стада великих травоїдних тварин (копитні) є споконвічною екологічною складовою степу.

Але, якщо природна фауна степів витісняється або винищується людиною і замінюється на стада свійських тварин, то це призводить до непередбачуваних наслідків аж до опустелення територій. Найбільш «небезпечними» в цьому відношенні є вівці та кози.

Також небезпеку для багатьох видів степової фауни становлять підпали старої трави, які суттєво порушують видовий баланс і легко перетворюються на великі пожежі.

Розорення степів та заміна їх на агроландшафти призводять до ще скоріших та відчутніших наслідків. Інтенсивне використання чорноземів призводить до їх виснаження, втрати гумусу та родючості. На орних землях, де відсутній шар «войлоку», у рази посилюється поверхневий стік, вода навесні збирається у потоки, формуючи місця концентрованого стоку, що перетворюються на яри та балки (водна ерозія). Земля швидко втрачає вологу, пересушується, посилюється вітрова ерозія, виникає загроза опустелення територій.

А для відновлення шару «войлоку» після припинення орання та випасу необхідно багато років.

Нераціональні іригаційні заходи у степових регіонах можуть мати наслідком засолення земель – явище, за якого концентрація у ґрунті мінеральних солей досягає токсичних рівнів і пригнічує існування більшості характерних для регіону рослин.

Родючі ґрунти степів є нашім національним багатством, нашим «чорним золотом». І це золото треба берегти і цінувати.