ЛАНДШАФТИ СВІТУ - 1

ТИПИ ЛАНДШАФТІВ

Класифікація ландшафтів базується на універсальних географічних закономірностях:

1. Широтної зональності, що обумовлюється розподілом сонячного тепла по кулеподібній поверхні Землі. Виділяють фізико-географічні пояси (помірний, субтропічний…)

2. Секторності, що обумовлюється взаємодією океанів та материків, від чого залежить кількість опадів і континентальність клімату. Виділяють фізико-географічні сектори (вологий приатлантичний, різко континентальний Східносибірсько-Центральноазійський).

У приокеанічних секторах зазвичай домінують ліси, у континентальних – відкриті ландшафти.

3. Характері твердого фундаменту. Виділяють фізико-географічні країни – регіональні одиниці, що відповідають великим морфоструктурам, таким як давні платформні рівнини (Східно-Європейська), плоскогір’я (Середньосибірське), гірські масиви (Кавказ, Урал).

ПОЛЯРНІ ПУСТЕЛІ

По-перше, визначимося із поняттям «пустеля». Пустеля – ландшафт, в якому через відсутність у потрібній кількості якогось ресурсу відсутній ґрунтовий покрив і, відповідно, стабільний рослинний покрив. У полярних пустелях таким лімітуючим фактором для утворення ґрунту є тепло. У класичних аридних пустелях це – вода. Пустелями можуть вважатися скелі, пляжі і подібні об’єкти, де лімітуючим фактором є рельеф, але це не ландшафт (із-за малих розмірів), а просто ділянка. Наприклад скеля із пташиними колоніями на якомусь арктичному острові на порожню пустелю ніяк не схожий, але там немає ґрунту.

Полярні пустелі можна поділити на льодовикові і поза льодовикові ландшафти.

Сучасне оледеніння спостерігається на таких територіях: Антарктида, Гренландія, частина деяких арктичних островів (Канадський архіпелаг, в Росії – острови Нова Земля і Земля Франца Йосифа). Ці землі знаходяться під постійним льодовим покривом. Радіаційний баланс у крижаних пустелях протягом року має від’ємні величини у діапазоні -200 – -400 МДж/м². Середня температура повітря для усіх місяців <0°C.

Біота цих ландшафтів крім мікроорганізмів представлена окремими видами фауни: полярні риби, ластоногі, пінгвіни в Антарктиді, білі ведмеді в Арктиці. Усі вони трофічно пов'язані з морем.

До поза льодовикових ландшафтів відносяться території Антарктичного півострова у Південній півкулі та окремі полярні острови в Північній півкулі. Протягом 4-5 місяців на рік радіаційний баланс тут має додаткові значення, досягаючи 250 – 400 МДж/м². Відповідно середня температура повітря протягом 2-2,5 місяців піднімається вище 0°С, і на цей час земля звільняється від крижаного покриву. На таких територіях можлива поява рослин (мохи, лишайники, в Арктиці навіть налічують близько 10 найбільш морозостійких видів трав'яних рослин). Щодо фауни, то крім вище перелічених істот, на теплий період сюди прилітають гніздитися численні колонії різних видів птахів.

Оскільки через низькі температури тут не може бути стійкого рослинного покриву, то і ґрунт не утворюється. Чим далі від полюсів (у Північній півкулі рухаючись на південь), покрив з лишайників і мохів стає усе більш суцільним і стабільним. У гірських місцевостях на певній висоті над рівнем моря арктичні пустелі простягаються далеко на південь. У гірській тундрі, наприклад, пустеля починається вже на висоті 200-300м.

Екологічні проблеми. Постійних людських поселень тут немає. Лише окремі наукові станції, військові об’єкти та розробки корисних копалин. Проте саме тут відчуваються глобальні екологічні проблеми, такі як озонові діри та поступове танення льодів через підвищення концентрації в атмосфері парникових газів. Біота цих ландшафтів відчуває непрямий вплив забруднення довкілля. Полярні тварини, як правило, знаходяться у кінці морських харчових ланцюгів, тобто є консументами високих порядків (5-6-го). Тому вони край чутливі до концентрації токсичних речовин в океані.

ТУНДРИ

Субарктичний (субантарктичний) пояс.

По віддаленні від полюсів кількість тепла збільшується. Радіаційний баланс коливається від 500 до 1000 МДж/м². Зима в континентальній тундрі триває у середньому 8 місяців, а активний вегетаційний період (як в наших умовах весна-літо-осінь) – відповідно 4 міс.

Збільшення кількості тепла є передумовою для утворення деякого шару ґрунту. Відповідно, на цьому ґрунті з'являється рослинний покрив з видами вищих рослин. Хоча переважають у рослинному покриві цього ландшафту лишайники, які можуть розвиватися ї без ґрунту. Стабільний рослинний покрив зумовлює появу тварин, що живляться цими рослинами (північні олені, полярні куріпки, лемінги). І хижі тварини, які полюють саме на них (полярні вовки, сови, тощо). Тобто в тундровому поясі з’являються трофічні ланцюги чисто наземні, не пов'язані з морем.

Починаючи з поясу тундр, спостерігається вже деяка відмінність у характеристиках ландшафтів залежно від чинника близькості до океану. Так, у континентальній тундрі зима суворіша і триваліша, ніж в поблизу океанів. Але кількість опадів та вологість приблизно однакова. Взагалі у тундрі усюди надмірне зволоження, навіть в континентальних районах далеко від океанів. Скрізь щедра річкова мережа, велике число озер і боліт. Це пов’язано з малою величиною коефіцієнта випаровуваності, що є пропорційним до радіаційного балансу (чим більше надходить тепла, тим більше випаровується вологи, і навпаки).

З півночі на південь (у Північній півкулі) виділяють 3 типи тундри:

- арктичні;

- типові;

- південні.

Виробництво і запаси фітомаси в них відповідно збільшуються. Починаючи з південної частини арктичної тундри з'являються чагарнички брусниці, морошки. У типовій тундрі вже з'являються полярні берези і верби, там це кущі, карликовий зріст яких є пристосуванням до вітрів.

Основний тип ґрунту в тундрі – т.зв. глійові ґрунти. Мінеральних речовин в них край мало, а кислотність є дуже високою. Через це ґрунти в тундрі є додатковим лімітуючим чинником для рослинності. Недостатність мінералів посилюється високою інтенсивністю поверхневого стоку і великою кількістю боліт. Сам ґрунтовий покрив являє собою дуже тонкий (товщина до 10 см), крихкий шар. Коренева система у рослин слабка, малопотужна, коріння поширюється не у глибину, як в аридних пустелях, а у ширину, переплітаючись між собою і утримуючи живільні речовини. Під ґрунтом в гірських породах починається шар вічної мерзлоти, оскільки земля не устигає досить прогрітися за коротке літо.

Окрім низької температури та ґрунтів, важливим лімітуючим чинником в тундрі є вітер. Зимові вітри дуже потужні і нерідко зривають цілі пласти ґрунту з корінням, особливо якщо замало снігу. Такі процеси характерні для гірської тундри. Саме через вітри там на невеликій висоті починається пояс полярних пустель, навіть у місцях, де за температурними умовами прекрасно може існувати тундровий ландшафт.

Екологічні проблеми. Завдяки суворим умовам, тундра досі залишається малозаселеною та мало засвоєною територією. Але з іншого боку, тундрові ландшафти дуже чутливі до діяльності людини, до транспорту, до будівництва. Тоненький шар ґрунту з коренями рослин легко руйнується навіть від проїзду однієї машини, а відновлюється десятки років. Тобто тундра у порівнянні з більш розвиненими системами типу лісу і степу є набагато чутливішою до дій людини, тому в цьому ландшафті навіть невеликі антропогенні зміни можуть викликати значний негативний ефект.

ЛІСОТУНДРИ

Бореально-субарктичний пояс.

Рухаючись у напрямку з полюсу до екватору (на південь у Північній півкулі), спостерігаємо поступове збільшення видової різноманітності флори і все більш сприятливі умови для росту деревної рослинності.

Відкритий тундровий ландшафт поступово змінюється на лісовий, точніше, спочатку на лісотундровий.

Суворість зим та мінімальна температура холодного періоду не є настільки суттєвою перешкодою для проростання дерев у приполярних широтах (рослини тоді знаходяться у стані анабіозу). Основні лімітуючи фактори для дерев у тундрі це:

1. Тривалість та середня температура теплого (вегетативного) періоду

2. Вітер, який впливає на щільність та теплоізоляційні якості снігового покриву взимку та за великої сили легко вириває дерева з коріннями. Тому дерева в лісотундрі низького росту, викривлені та пригнуті до землі. Чим далі від зони тундри, тим вони стають більш прямими та високими, а лісовий покрив – більш щільним.

Тобто деревні угруповання з’являються в умовах збільшення радіаційного балансу, подовження активного вегетаційного періоду, посилення шару ґрунту через активізацію рослин та послаблення вітрів по мірі віддалення від Північного льодовитого океану.

Саме з поясу лісотундр проявляється друга географічна закономірність формування ландшафтів – секторність. По мірі віддалення від океану вглиб континенту зменшується кількість опадів та величина вологості повітря. Наслідком цього є збільшення амплітуди літніх та зимових температур: зима стає холоднішою, літо – теплішим, а весна та осінь – коротшими.

Проте лише у цьому поясі континентальні умови є більш сприятливими для існування лісів, ніж приокеанічні. В останніх хоча зима є більш темлою та мякою, проте літо – дуже прохолодне, і сумарна температура вегетаційного періоду є недостатньою для росту дерев, хоча трави виростають дуже інтенсивно. Та й вітри сильніші. Тому на океанських узбережжях лісотундру замінюють т.зв. лугові ландшафти (Шотландія, Ірландія, південь Ісландії та Гренландії, острів Вогняна Земля у Південній півкулі), або лісо-лугові, де дерева дуже низькі, пригнуті до землі і далеко розташовані одне від одного (Камчатський півострів, Алеутські та Курильські острови).

ХВОЙНІ ЛІСИ (ТАЙГА)

Бореальний пояс.

Пояс хвойних лісів або тайга займає у Північній півкулі великі території Евразії (Росія, у першу чергу Сибір, Скандинавський півострів) та Північної Америки (Канада, США). Порівняно з попередніми, в цьому поясі більше тепла: радіаційний баланс знаходиться в інтервалі 1000-1600 МДж/м².

В бореальному поясі ліси ростуть в усіх секторах; від приокеанічних до край континентальних. Це можливо через малий коефіцієнт випаровування, який є пропорційним до температури повітря. Ступінь зволоження повітря в таких умовах залишається достатньою навіть при край малій кількості опадів (різко континентальні сектори). Важливим додатковим джерелом вологи влітку у континентальних умовах в цьому поясі є шар вічної мерзлоти.

Однак лісові ландшафти у вологих (гумідних) та посушливих (аридних) умовах мають суттєві відмінності. Перші об’єднуються у назву «темнохвойна тайга», другі – «світлохвойна тайга». Про це – нижче.

Домінантними є хвойні види дерев. У лісах Північної Європи та Сибіру це 5 основних порід: ялина, сосна, кедр, піхта, ялиця. Усі вони – вічнозелені, крім ялиці, яка домінує у різкоконтинентальних умовах Східного Сибіру із суворими зимами та скидає на зиму голки. У Західному Сибіру переважно ростуть піхта та кедр сибірський, у Європейській частині Росії, Прибалтиці та у Скандинавії – ялина та сосна. Ліси Далекого Сходу і Північної Америки за видовим складом є значно більш різноманітними ніж європейські, це пов'язано з тим, що там не було оледенінь у льодовиковий період.

Ґрунт та наземні геогоризонти.

В поясі хвойних лісів поширені кислі та бідні на мінеральні елементи ґрунти: від глійових до підзолистих та дерново-підзолистих. Висока кислотність ґрунтів є додатковим лімітуючим фактором для рослин. Трав’яний ярус представлений, передусім, мохами, що якраз полюбляють кислі ґрунти.

Характерною рисою тайги (і взагалі лісів помірного поясу) є потужна підстилка з не розкладених залишків деревини та опаду. Утворюється вона тому, що в умовах малої кількості тепла уся відмерла органіка не встигає повністю розкластися і мінералізуватися, і щороку накопичується. А все, що мінералізувалося, у вологих умовах втрачається з поверхневим стоком чи осідає в болотах. Саме тому тайгові ґрунти є бідними на мінеральні речовини. У шарі підстилки зосереджується більша частина мінеральних елементів, органіки та біомаси цього ландшафту.

Тепер щодо відмінностей двох типів хвойнолісових ландшафтів.

Темнохвойна тайга. Характерна для приокеанічних – типово континентальних секторів (Північна Америка, Скандинавія, Європейська частина Росії, Західний Сибір). Її особливості:

- шар багаторічної мерзлоти – невеликий, спостерігається лише у північній частині, ближче до поясу лісотундр;

- домінантні дерева досягають значної висоти (особливо на Тихоокеанському узбережжі Північної Америки) і перехоплюють значну частину сонячного світла, під лісовим покривом світла дуже мало (тому і назва – темнохвойна тайга);

- вологи край багато, вона майже не випаровується, а поверхневий стік затримується підстилкою та рослинністю. Це призводить до перезволоження та заболочування, особливо в низинах (басейн річки Об), на значних територіях типові болотні ландшафти домінують над лісовими;

- нижні та трав’яні фітогоризонти у темнохвойній тайзі майже не розвинені через дефіцит сонячного світла та характер ґрунту, вони представлені переважно грибами та мохами.

Світлохвойна тайга. Представлена у різко континентальних та край континентальних секторах, куди з океанів надходить дуже мало вологи (Східний Сибір, Далекий Схід). Її особливості:

- край низькі температури взимку (середня температура  декілька місяців коливається від -40° до -60°С;

- спекотне коротке літо, тоді температура може підніматися аж до +40°С;

- потужний багатометровий шар вічної мерзлоти. Для цих умов характерні особливі мерзлотно-тайгові ґрунти;

- домінуючою деревною породою є ялиця, яка найбільш пристосована до існування в умовах край суворих зим. Одним з механізмів адаптації є якраз скидання листя. Покрив з ялиці є достатньо розрідженим, крізь нього проникає багато світла для нижніх ярусів. Тому видове різноманіття нижніх фітогоризонтів та трав’яної рослинності у світлохвойній тайзі є значно вищим. Причому серед цих рослин зустрічаються і вічнозелені, що перебувають взимку під щільним снігом.

Світлохвойна тайга є унікальним ландшафтом у тому сенсі, що території, розташовані в глибині континентів, отримують ззовні край мало вологи та опадів, тому ступінь зволоження, необхідна для існування деревних угруповань (ліси) досягається і підтримується завдяки сполученій дії багатьох факторів. І навіть невеликі коливання у цьому балансі можуть мати катастрофічні наслідки. Тобто, екологічні зміни, зокрема, антропогенного характеру можуть призвести до втрати лісів та перетворення цих територій на пустелю.